Петро Масляк

Прогрес суспільства неможливий без прогресу в культурі

Чи є культура, в широкому розумінні цього слова, реальним інструментом позитивних змін у суспільстві будь-якої країни і цивілізації в цілому? Це запитання нині є надзвичайно актуальним. У ХХ ст. багатьом інтелектуалам здавалося, що традиційна культура в індустріальному суспільстві вже себе вичерпала і в майбутньому прогрес цивілізації пов’язаний винятково з наукою і виробництвом, науково-технічним прогресом. Але не так сталося, як гадалося…

Початок ХХІ ст. виявив донедавна зовсім дивні, несподівані, навіть для багатьох фантастичні речі. Стало очевидним (хоча не для всіх ще зрозумілим), що найморальніші, найкультурніші прагнення, сподівання і дії, що на них спираються, виявилися найефективнішими і найраціональнішими. Більше того, епідемія СНІДу, яка на наших очах переростає в пандемію, вказує на те, що некультурність, аморальність вже стають не лише неефективними, але й смертельно небезпечними – як для кожного члена суспільства зокрема, так і для всієї цивілізації в цілому.

Нині українське суспільство перебуває в стані глибокої, гострої системної кризи. Кризи не матеріальної, бо Україна володіє усіма можливими матеріальними ресурсами для власного розвитку і мала б бути економічно найрозвиненішою і найбагатшою державою Європи. Криза у нас ідеологічна, перш за все культурно-цивілізаційна. Погано це чи добре? На перший погляд, видається, що саме запитання є абсолютно недоречним, бо відповідь нібито є очевидною: це погано і дуже погано. Однак, такого висновку можна дійти лише за умови доволі поверхового погляду на сутність речей. Недаремно китайський ієрогліф, яким позначають кризу складається з двох частин. Одна з них означає небезпеку, а інша – можливості. Небезпека – це справді погано, але можливості, це вже зовсім інше. В період кризи суспільство стає дуже пластичним. З незламного докризового „залізобетонного” стану воно перетворюється на своєрідний пластилін, з якого можна ліпити що завгодно. І добре, і погане. Все залежить від архітектора. Якщо суспільство в цей час знаходить раціональну та ефективну культурно-цивілізаційну силу, якщо воно висуває харизматичного морально-культурного лідера, який служитиме взірцем для всіх і кожного, якщо формується хоча б критична маса культурної еліти нації, суспільство дуже швидко прогресує.

Ні для кого не таємниця, що в Україні на сьогодні відсутня культурна еліта нації. Ми є свідками абсолютної неграмотності, некомпетентності, некультурності владної верхівки. Це тільки можна уявити собі, як і що вони говорять тоді, коли їх вислови не тиражуються засобами масової інформації. Розпуста, бійки, „російське” полювання стали нормою „еліти”, так як і публічна, привселюдна продажність. Все це однозначно вказує на гостру кризу.

Часто можна почути твердження, що культурні зміни в державі відбуваються дуже повільно і потрібні віки, щоб змінити ситуацію на краще. Це черговий міф, який служить виправданням для нездатної до культурної трансформації владної верхівки. Візьмемо для прикладу світовий досвід. У 1965 році проголосила незалежність бідна, злиденна, майже неписьменна, з надзвичайно низьким культурним рівнем населення країна Сінгапур. Абсолютна більшість її населення була впевнена, що новонароджена держава не протримається і півроку. Жодних ресурсів для власного розвитку Сінгапур не мав (навіть питна вода доставляється нині трубопроводами з інших країн). Через 20 років Сінгапур перетворився на одну з найбагатших держав світу, де навіть вулиці прибирають пилососами. На освіту в наш час тут виділяють понад 20% бюджету. Школярі Сінгапуру перемагають на світових олімпіадах з усіх дисциплін. Чистота, порядок, найвищий рівень культури цієї країни стали у світі найвищим стандартом якісного проживання. За 20 років ця держава пройшла шлях до вершин світової цивілізації. Таке ж можна сказати про Тайвань, Гонконг тощо.

Усі ці країни, а також багато інших, власний культурний розвиток, а отже і шлях до багатства і процвітання, починали з розробки і реалізації відповідної культурної програми. Вона була обов’язково заснована на власних, адаптованих до сучасності національно-культурних традиціях, усвідомленні того, що нації обєктивно глибинно притаманно, що вона може реально робити краще за інших.

Щодо української нації, то для розробки і реалізації культурної програми в ХХІ ст., потрібно на рівні реальних фактів, а не недолугих міфів визначити, який внесок українці зробили у світову цивілізацію. Мої дослідження останнього десятиліття дозволяють стверджувати, що українська нація зробила внесок у світову культуру принаймні у трьох напрямках.

По-перше, українці освоїли чорноземи по всій планеті. Феноменальне явище світової господарської культури: скрізь у світі, де є хоча б гектар чорнозему, живуть і обробляють землю українці, найдавніша хліборобська нація світу (Україна, Молдова, Росія, Казахстан, Киргизія, Канада, США, Аргентина, Бразилія). В Росії, Казахстані, Канаді, Аргентині, Бразилії взагалі карта поширення чорноземів абсолютно повністю співпадає з картою поширення української діаспори. Нині генетично українською пшеницею, що її завезли переселенці з України до Росії, Казахстану, Аргентини, Канади і США, годується весь світ.

По-друге, жодна нація світу не створила понад мільйон народних пісень. І це беззаперечний факт. Українська народна мелодика покладена в основу сучасної європейської класичної музики. Українські народні мелодії стали основою народних пісень та аранжувань повсюдно – від США до Японії.

По-третє, українська нація зробила більше за всі інші нації разом узяті для втілення мрії людства про зоряні польоти. Теорію космічних польотів розробили і втілили такі українці як О. Засядько, М. Кибальчич, К. Ціолковський-Наливайко, Ю. Кондратюк-Шаргей, С. Корольов, В. Глушко, В. Челомей, М. Яримович, М. Янгель, Г. Лозино-Лозинський, С. Дудчак, І. Сікорський та інші.

Народ, який дав світу Пісню, Хліб і Крила, здатен перетворити Україну на визначальну в соціально-економічному і культурному розумінні країну світу. Але для цього найперше потрібно прорвати інформаційно-культурну блокаду. Про наведені вище неспростовні факти я впродовж 10-ти років проводив опитування не на вулицях Києва, а в стінах нашого одного з найкращих вищих навчальних закладів – Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати вражаючі – про ці та інші здобутки нашої культури не знає жоден із студентів. І це майбутня еліта нації!? Стає очевидною істина – без прориву інформаційної блокади про культурно-історичний поступ в Україні не може бути й мови.

Перейти до обговорення