Катерина Семенюк

Ідеал — єдність етичного та естетичного

Якщо брати за вихідні висолювання: «Людина є міра всіх речей» (але сама вона безмірна); «Все в людині, усе для людини» — як добре, так і зле, прекрасне і потворне… Тільки людина — зі всіх живих істот — одна, «може піднятися до богоподібного стану й опуститися нижче найогиднішої тварини», — проголосив Піко де ла Мірандола, оскільки «в душі людини бореться диявол з Богом» (Достоєвський), і тому вона, і тільки вона про себе могла б сказати: «Я цар, я раб; я хробак, я Бог!». Можна сказати, що А. П. Чехов передбачив проблему єдності етики та естетики, написавши брату: «В людині все повинне бути (етика!) прекрасно (естетика!)».

Від Платона до неокантіанців залишаються незмінними ідеали або абсолютні духовні цінності: логічні (істина), естетичні (краса), етичні (добро), релігійні (Бог). У «Тлумачному словнику» В. І. Даль назвав три складові людської свідомості: розум, почуття, воля, тобто істина, краса, добро, або логіка, естетика, етика. І кожна з них із претензією на монополію. Та не варто стояти на роздоріжжі, в непевності і сумнівах, що не дозволяють зробити вибір між «царством істини, царством краси, царством добра», в нерішучості обрати щось одне як ідеал. Він можливий лише там, де вони разом, там, де вони рівні, там, де вони не зводяться одне до одного, але один одного доповнюють…, оскільки людина, позбавлена розуму, — ідіот, людина, позбавлена почуттів, — манекен (робот гірше за ідіота), людина, позбавлена волі, — не тільки «ганчірка і нездара», але і зомбі (що ще гірше).

Ідеал — деякий дороговказний вогник, він задає напрямок руху, однак, сам не досяжний, не може бути втілений у дійсність. Але як хочеться «своє улюблене» звести в ранг Абсолюту! Як добре звучить: «Абсолютна краса!», «Абсолютне добро!» На жаль, вони залишаються недосяжними! Ні пізнати чистим розумом, чи розумом, оснащеним кібернетикою і озброєним комп’ютером, ідеал немислимо; ні зобразити, використовуючи всю силу уяви, всі фарби, всю вишуканість мови, його не вдається; ні досягти, докладаючи надлюдську волю, і перетворити ідеал у дійсність неможливо.

Абсолют, у якому злиті воєдино «істина, добро, краса», мета нашого прагнення, досяжний лише у переживанні як груповому, так і особистому. Переживання, як мить осяяння: у релігії — одкровення, в естетиці — очищення, в етиці — самовідданість, у науці — «момент істини», у творчості — захват від здійснення, у повноцінній любові — як злиття тілесного з духовним.

Ідеал постає як своєрідний світоглядний стрижень людини. Для людини сучасності проблема морального вибору, моральна цінність вчинку, як і естетичний сенс сущого, набувають воістину космічного масштабу і мають потребу в трансцендентному онтологічному обґрунтуванні, незалежно від того, чи виступає такою підставою Бог, без якого «усе дозволено», людство чи «сакральна людина» у незамутненій чистоті свого єства; всі оцінки, прямо пов’язані і грунтуються на глибокій внутрішньо-духовній ситуації переживання, в якій зливаються воєдино і етичне, і естетичне.

Саме людина (її ідеал) виступає єдністю етично та естетично: якщо ми говоримо про прекрасне, що існує поза співвіднесенням з душевними якостями особистості, наприклад про красивий пейзаж, то він не може бути оцінений з точки зору моралі, так само, як натюрморт. Відносно ж людини прекрасне стає одночасно й таким, що може бути вираженим поняттям благо, коли мова йде про характеристику людини. Краса в цьому випадку поділяється на внутрішню та зовнішню. Моральність, доброта, благоговіння до світу є досконалістю «внутрішньої форми» — душі, і ці якості надають привабливості навіть найбільш дисгармонійній формі, що не відповідає будь-яким естетичним канонам. Якщо ж зовнішня краса і моральність збігаються, то перед нами — жива єдність прекрасного і благого, тобто краса, яка рятує світ, повинна стати доброю, інакше і не для спасіння вона вже не потрібна.  

Перейти до обговорення