Олександр Білецький

Нова Україна. Якою їй бути?

Скорочено

Частина І

…Про нову національну ідею, необхідність її ‘’створення'’ і ‘’впровадження'’ у масову свідомість говориться вже давно та дуже багато. У тому числі – на найвищому державному рівні. Однак, ще й досі практично ніхто не зміг запропонувати таку нову Українську ідею-мету, яка була би з великою зацікавленістю та ентузіазмом сприйнята нашим суспільством, свідомо та добровільно прийнята ним як певне керівництво до спільної дії. А це останнє, власне, якраз і є одним із найважливіших завдань суспільно-політичного ідеалу…

Деякі вимоги до будь-якої теоретичної концепції, яка претендує на роль суспільно-політичного ідеалу. Щоб дійсно являтися такою на практиці, вона повинна:

  • відповідати поняттю ‘’ідеал'’ та нести у собі всі його характерні ознаки;
  • максимально враховувати загальну прогресивну тенденцію та вищу кінцеву мету розвитку надсистеми - усього людства. Разом із тим, враховувати тенденції розвитку й мати відношення до майбутнього стану конкретно даної спільноти, як відносно відокремленої, цілісної та самодостатньої системи;
  • засновуватись на твердо встановлених діалектичних законах розвитку природи та суспільства, реальній історії країни, строго співвідноситися з дійсністю, об’єктивно відображати процеси, що відбуваються у суспільстві;
  • володіти елементом новизни, а також великим потенціалом прогресивного оновлення, динамічного та безперервного розвитку всієї соціальної системи - не тільки характеру її внутрішньосистемних зв’язків та відносин, але також і якості всіх компонентів, що її складають;
  • так об’ємно формулювати вищу мету розвитку суспільства, щоб вона природно об’єднувала в собі базові індивідуальні та групові цілі якомога більшої кількості його членів;
  • враховувати об’єктивно існуючу у суспільстві різноманітність інтересів та потреб, часто протирічливих, зумівши при цьому виділити та зосередити увагу на найбільш загальних, найфундаментальніших із них;
  • накреслити оригінальний, достатньо конкретний та зрозумілий кожному образ-проект майбутнього суспільного ладу, - як історично нового, найкращого та найдосконалішого;
  • мати певну позамежність, тобто досягати своєю спрямованістю у майбутнє максимально можливих часових меж. Разом із тим, вказувати реальний і оптимальний шлях якнайшвидшого досягнення ідеальної мети у максимально короткі строки і з найменшими соціальними втратами;
  • спиратися на одвічні загальнолюдські морально-етичні цінності, котрі являються природною основою для всякого справжнього персонального чи суспільного ідеалу;
  • нести у собі такий позитивний емоційно-енергетичний заряд, щоб, як то кажуть, ‘’навіть дух займало'’.

Тим часом, майже всі концепції майбутньої України, що були запропоновані нам досі, є вельми недосконалими… Спільною та найбільш істотною вадою більшості існуючих концепцій (незалежно від політичних поглядів авторів, які їх пропонують) є те, що вони орієнтовані у минуле як нашого народу, так і людства. Ідеалізуючи це минуле, вони диктують суспільству таке майбутнє, яке вже ним було історично “відпрацьоване'’. Саме тому, напевне, у цих концепціях відсутня ота позитивна індивідуальна і соціальна перспектива, яка звичайно властива для будь-якого справжнього ідеалу. Немає у них необхідного суспільству потужного потенціалу його прогресивного й усебічного оновлення…

Думається, багато авторів запропонованих досі концепцій нової національної ідеї не розуміють того, що вищою метою та вищою ідеальною цінністю для всякої соціальної системи завжди може бути тільки вона сама та її досконале майбутнє. Це стосується і кожного окремого індивіду, і всякої спільноти, котра ним утворюється: сім’ї, підприємства, партії, держави, народу і таке інше.

Будучи універсальним і базовим елементом будь-якої соціальної системи, кожний індивід, взятий сам по собі, є між тим складною самодостатньою живою системою, що сама синергетично організує себе. Це означає, що він здатний самостійно, без будь-якого керівного втручання ззовні, ставити перед собою певні цілі, у тому числі й найвищого ідеального плану, вишукувати шляхи і засоби їх досягнення та добиватися необхідного результату, порівнюючи його з поставленою метою (самоконтроль).

…Замість цього, наші сучасні автори ідеологічних концепцій дуже часто займаються тим, що називається “підміною мети'’. Тобто, тут мається на увазі визначення та формулювання ними своїх власних персональних або корпоративних цілей, з подальшим їх нав’язуванням усім іншим членам суспільства в якості деякого загального ідеалу.

Проте, у кожної людини є не тільки цілком визначений власний ідеал, але й певне уявлення загальної вищої мети. І якщо новий ідеал, що пропонується людині, якимось чином не співпадає з її власним або загальним (як вона сама його бачить або відчуває), людина його не сприймає та рішучо відкидає.

Будь-яка природна система, у тому числі й соціальна, складається з двох основних складових – базових елементів та структури. Структура є внутрішньою організацією (внутрішнім середовищем) системи. Вона представляє собою специфічний спосіб взаємозв’язку та взаємодії компонентів (елементів та частин), що утворюють єдину й цілісну систему…

Виходячи з цього, суспільно-політичний ідеал, як загальносистемна мета, повинен чітко орієнтувати суспільство на безперервне, всебічне і якісне самооновлення, а також на постійне позитивне й прогресивне вдосконалення його основних складових – кожної окремої людини (базового елемента) і всієї сукупності суспільних відносин (соціальної структури).

Частина ІІ

Оскільки закономірно, що майбутнє будь-якого окремого компонента системи визначається майбутнім цілого, то й починати визначати новий суспільно-політичний ідеал (національну ідею) українського суспільства нам слідувало би з попереднього визначення вищої мети усього земного людства. Засновуючись на наведеному раніше визначенні ідеалу, у загальних рисах можемо встановити, що цією вищою метою є найкращій і найдосконаліший стан, якого людство пpагне досягти коли-небудь у майбутньому. Однак, що це за стан та чим він конкретно характеризується?

Автор вважає, що досить точну відповідь на це питання можна знайти у одного зі святих отців християнської церкви – Василя Великого. Колись він висловив дуже коротку, але вельми глибоку за змістом думку: ”Я людина, але маю завдання стати Богом!”. Фактично, те ж саме висловив і св. Опанасій Олександрійський формулою, яка стала класичною для християнства: ”Бог олюднився, щоб людина обожнилася”. Думається, тут, як у дзеркалі, не тільки вірно відобразилася вища мета розвитку окремої людини, але й людського суспільства в цілому.

Під обожненням християнство розуміє внутрішнє, духовно-моральне оновлення, вдосконалення і преображення людини, у результаті якого вона набуває певні властивості Бога. Завдяки обожненню людина стає, за словами пр. Симона Нового Богослова, “другом і Сином Божим і Богом”, – тобто абсолютно вільною, всебічно розвиненою та цілісною особою, яка володіє усіма досконалими якостями, необмеженими можливостями та творчими здібностями. Й у цьому, зауважимо, немає нічого ірраціонального, надприродного або такого, що за змістом суперечило би сучасним науковим уявленням про прогресивний розвиток людини та суспільства. Бо, із наукової точки зору, прогрес, у своєму найбільш загальному вигляді, характеризується як “процес функціонального збагачення систем, що розвиваються, тобто збільшення ними ступенів свободи своїх внутрішніх та зовнішніх зв’язків. Відповідно об’єктивним загальнодіалектичним критерієм прогресивного розвитку виступає міра різноманітності властивостей і відносин, які проявляються системою при її функціонуванні”.

“Рoзвиток є там, – пише О.Г.Спіркін, – де нове перериває існування старого, вбираючи з нього все позитивне, життєздатне… Чи існують об’єктивні критерії такого розвитку і якщо так, то які вони? Перш за все, загальним критерієм прогресу є вдосконалення, диференціація та інтеграція елементів системи… окрім цього об’єктивними критеріями являються ускладнення зв’язків усередині системи та ускладнення відносин між системами; збільшення інформаційної ємності системи; розширення діапазону реальних можливостей подальшого розвитку. Усе це веде до підвищення стійкості та життєздатності систем. Дані критерії є загальними для будь-якого рівня організації матерії, стосовно ж до окремого з них вони конкретизуються згідно з їх специфікою… Для суспільства таким критерієм є рівень розвитку продуктивних сил та продуктивності праці, а також характер суспільних відношень, що конкретизується у єдиному критерії: рівень розвитку суспільства визначається мірою піднесення ним людини”.

У християнстві суспільно-політичним ідеалом є найкраще та найдосконаліше, з його точки зору, суспільство – Царство Боже (воно ж Небесне або Христове). В основі цього вчення лежить цільова ідея не тільки можливості, але й необхідності побудови на Землі такої ж досконалої системи суспільних відносин (Царства), яка вже реально існує на небі. Про це свідчить хоча б той факт, що у найголовнішій молитві християн “Отче наш” говориться: “Нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя і  н а  з е м л і , я к  н а  н е б і ” (Мт. – 6:10).

Земний аналог Царства Божого може бути створений лише через самооновлення, самовдосконалення й переображення кожною окремою людиною і всім людським суспільством власної внутрішньої природи. У цьому смислі ключовим є висловлювання Христа: “Не прийде Царство Боже помітно. Та не скажуть: “ось, воно тут”, або: “ось, там”. Адже Царство Боже всередині вас” (Лк. – 17:20-21).

Засновуючись на цьому, можна прийти до дуже цікавого висновку: Царство Боже вже зараз існує на Землі! Але існує воно не у проявленому і “речовинному”, а наче у прихованому й “згорнутому” вигляді, як деякий зародок чи потенційна можливість (“гірчичне зернятко” або “закваска”). Воно, при свідомому і активно-діяльному його розвитку і плеканні людьми, цілком може стати проявленою об’єктивною реальністю.

У цьому, до речі, теж немає нічого ненаукового. Адже відомо, що всяке нове виникає зі старого та на його основі. Спочатку, коли процес має прихований характер, нове з’являється у вигляді нечисленних, окремих та слабких елементів. Cаме тому одразу помітити та ідентифікувати його буває дуже важко. Але з часом елементи нового поступово кількісно зростають і зміцнюються. І одного разу настає момент, коли вони починають активно взаємодіяти й утворюють якісно нову, цілком сформовану й життєздатну структуру…

У Царстві Божому, із точки зору звичайної земної людини, все улаштовано навпаки. Бо те, що тут багатьма вважається великим і цінним, там – нікчемна мерзенність (Лк. – 16:15). Так, у Новому Заповіті неодноразово підкреслюється, що основною соціальною функцією всякої справжньої влади є не домінування і не командування іншими, а рабське служіння своїм співгромадянам та суспільству. Наприклад, у Євангелії від Марка наводиться висловлювання Христа про те, що “ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, – нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, – нехай буде всім за раба” (Мр. – 10:42-44)…

Отже, за своїм “державним устроєм” новозаповітне Царство Боже являє собою демократичну духовну республіку. Верховна влада в ній, у вигляді найвищого духовно-морального авторитета, належить Богу-Отцю (Великій Ідеї), якому Христос повністю пеpедає владу “у кінці часів”. Ця республіка улаштована як духовно-політична самоврядована громада вільних, досконалих, рівноправних людських особистостей, котрі добровільно об’єдналися на основах братерської любові, справедливості та загального блага. Вона функціонує у повній відповідності до Божої волі (або ж універсальних космічних законів), а не тих законів, які довільно установлюються самими людьми. Вона є однодумною [10], солідарною, духовно-морально та соціально однорідною, а також засновується на колективній, усуспільненій власності. У ній також відсутні стосунки ворожнечі й ненависті, конфлікти та суперечності, які є характерними для сучасного людського суспільства з його “державами кесаря”, соціальними розбіжностями, національним і релігійним розбратом, експлуатацією людини людиною та іншими земними “принадами”.

Ця духовна республіка є немовби останньою та найдосконалішою формою організації людського суспільства, вищою кінцевою метою та результатом його прогресивного соціального розвитку. Тоді кожна людська особа стає “царем” і “богом”, не знає ніяких зовнішніх щодо себе обмежень та володіє максимумом можливостей для своєї оптимальної й творчої самореалізації. Ось чому в цій духовній республіці, де існують бездержавна самоорганізація народу та повне громадянське самоуправління, – оскільки “царями”, тобто керівниками, у ній одночасно являються всі її громадяни, – “всяке начальство і всяка влада та сила” стають неможливими, непотрібними й повністю скасовуються (1 Кор. – 15:24).

Тут, мабуть, потрібно зауважити таке. Досліджуючи християнський суспільно-політичний ідеал, автор несподівано для себе зробив одне відкриття. Справа у тому, що за своїми основними ознаками Царство Боже дуже нагадує так звану “мережеву структуру”. Тобто мова йде про соціальну структуру деієрархізованого, горизонтального, демократичного типу, для якої найбільш характерним є те, що у ній:

  • роль керівного центру виконує не якась людина чи колегіальний орган, а певна загальна, вища ідея (у даному випадку – Бог);
  • повністю відсутні апарат державного управління й будь-яка соціальна ієрархія;
  • управління відбувається розосереджено, тобто через процеси безперервної особистої взаємодії членів спільноти між собою;
  • усі члени колективної єдності одночасно і на рівних правах беруть участь у поточному управлінні загальними справами.

…Автор вважає, що в майбутньому земне людство таки дійсно об’єднається у масштабах всієї нашої планети у єдиному, гуманному, вільному та справедливому суспільстві – такому собі Царстві Свободи. Проте, шлях до нього для нас, українців, мав би починатися з прогресивної розбудови й найліпшого улаштування власного Українського Дому.

Частина ІІІ

У якості нового українського суспільно-політичного ідеалу (національної ідеї) автором пропонується концепція, яка названа ним “НОВА УКРАЇНА”.

В основному, Нова Україна визначається як реальне Царство Свободи - вільна, цiлiсна, єдина, солідарна, самодостатня й самокерована спiвдружність вiльних і всебічно розвинених людських особистостей, котрі об’єдналися заради спільного щасливого життя на основах братерської приязнi та загального блага. Нова Україна, як оновлена, більш прогресивна й досконала форма організації людського суспільства, улаштована на фундаментальних принципах гуманізму й справжнього народовладдя.

У Новій Україні кожна людина являється для суспільства метою та цінністю. Тут головними критеріями прогресивного розвитку є досягнутий рівень особистої й суспільної свободи, а також комплект людських можливостей вільно та всебічно розвивати свою індивідуальність, творчо реалізовувати себе у самостійно обраному напрямку… Вiдбулося якісне оновлення та прогресивне вдосконалення всiєї системи державного управлiння шляхом значного її спрощення, децентралiзацiї та регiоналiзацiї, але при збереженнi унiтарного характеру держави. В державі упроваджена оптимальна управлінська структура, що складається з трьох ієрархічних рівнів: загальноукраїнського, регіонального та місцевого. Причому, на кожному з них вища влада, у межах відповідної й чітко окресленої компетенції, належить певній колективній єдності: Українському народу, населенню регіону, місцевій громаді.

Швидко розвивається справжнє громадське самоврядування, яке включає розгалужену мережу рiзноманітних громадських органiзацiй…

Іде прискорене перетворення України на вiльне та вiдкрите iнформацiйне суспiльство ХХI столiття, швидко розвивається його матеріально-технічна база та інфраструктура.

Здiйснюється глибока гуманiзацiя суспiльства й держави, всiх суспiльних зв’язкiв і вiдносин. …Пріоритетними сферами нашого розвитку також стали охорона здоров’я та навколишнього середовища, найпередовіші наука й техніка, освіта та культура, забезпечення конституційних прав і свобод громадян, зміцнення суверенітету та обороноздатності країни.

Особлива увага придiляється випереджаючому науково-технічному розвиткові України, в тому числі прискореному досягненню нею енергетичної незалежностi та самодостатностi.

У зовнiшньополiтичнiй сферi також здiйснюється гуманiстичний курс. …Прiоритет при цьому вiддається власним українським стратегiчним iнтересам і цiлям.

Чим бiльше міркуєш над бiдами, котрі вразили наш народ на порозi третього тисячолiття, тим краще починаєш розумiти глибинний смисл висловлювання Христа: Царство Боже знаходиться не десь “там” або “там”, а всерединi нас. Дійсно, саме тут, усередині нас, знаходиться не лише наш майбутній оновлений світ, але й головна причина всiх наших сучасних негараздів. Це, насамперед, наша власна духовно-моральна недосконалiсть та недостатньо високий рiвень розвитку нашої свiдомостi.

Вся стаття на http://maidan.org.ua

Перейти до обговорення