Олександер Шокало

Незалежність - суверенне право народу

«Право – явище національного духу»

Так основоположник української філософії права Памфіл Юркевич (1826–1874) визначив суть державного суверенітету, що, за традицією української політичної думки, нерозривно поєднує в собі право кожної людини на належність до певного народу й право збірної особи народу, тобто нації, на незалежність. В українській традиції державний суверенітет є синонімом незалежності – це верховенство народу, нації, громадянина й держави в суспільному житті. Цей основоположний принцип записано в Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Суверенітет як один із найголовніших принципів міжнародного права закріплений у Статуті ООН, Гельсінських угодах та інших міжнародних правових документах. Правовими засадами української незалежності є Декларація про державний суверенітет України та Конституція України.

Починаючи від античної доби, поняття суверенітету зазнавало різноманітних трансформацій: абсолютистська влада «від Бога» володаря (суверена) над громадянином; народний суверенітет, заснований на згоді людей; державний суверенітет, який закріплює політичну незалежність соціальною. Ідеолог державної самостійності України Микола Міхновський (1873–1924) стояв на позиції національного суверенітету, що взаємозалежно поєднує народний і державний суверенітети. Нині в Україні суверенітет або незалежність визначають здебільшого як верховенство влади держави всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави. Таким чином, виявляються два аспекти суверенітету – внутрішній і зовнішній. Внутрішній аспект означає, що держава розпоряджається своєю територією та її ресурсами, видає закони та домагається їх виконання. Згідно з зовнішнім аспектом, держава здійснює незалежну зовнішню політику в межах норм міжнародного права. Оскільки міжнародне право є системою національно-правових норм, то зосередимося саме на джерелах і суті українського національного права, яке має забезпечувати внутрішній аспект нашого суверенітету або незалежності.

Основу права становлять три принципи: справедливість, рівність і воля. Коли відсутня хоч одна з цих сутностей, відсутнє й право як цілісна система. Згідно з принципом справедливості, кожен повинен отримати належне, тому право повинне бути вищим від симпатій чи антипатій до когось. Згідно з принципом рівності, жодна зі сторін не повинна бути поставлена в невиправдано гірше становище, як інша, тому право покликане забезпечувати однакові (рівні) умови для всіх. Принцип волі не допускає, аби чиясь особиста воля обмежувала волю когось іншого. Принцип волі спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний гаразд. У процесі дотримання принципів справедливості, рівності й волі суспільство досягає одностайності, а в одностайності та взаємності витворюється збірна особа народу, який живе власною волею – основним законом природного права. В українському традиційному праві воля – первинне правове поняття, що означає закон, у якому передбачені права, обов’язки й відповідальність громадян. Волю приймає одностайним рішенням усенародне віче: волю приймають усі й виконує кожен. Українське традиційне вічове право подібне до нинішньої швейцарської правової системи, в основі якої також – одностайність або консенсус.

Наведу проникливі висновки Памфіла Юркевича про основоположні принципи національного права, яке забезпечує єдність народу й основу національної держави:  «…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо, люди й боги поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, з яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку призводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави. …Коли ми організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), коли любов’ю творимо організацію (грецька політея), то дух народу творить державу. … Держава має моральну суть, як і людина… Певна національність дається взнаки як потужна влада… – всі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю» («Філософія права»).

Національна ідея

Нація об’єднується в збірну особу для здійснення своєї життєвої програми – національної ідеї. Національну ідею у нас уже вкрай забалакали й сприймають її як абстракцію. А національна ідея – конкретна дієва сутність, першопочаток, основа й мета культурного життя суспільства. Національна ідея – це життєва програма саморозвитку неповторної збірної особи народу, нації з власних первенів самостійною силою й моральною волею. Кожен народ має свою життєву програму, закладену від першопочатку в його душі.

Душа – носій життєвої програми людського єства, а воля – дієвий моральний чинник духовного саморозвитку людини й збірної особи народу, закон суспільної взаємодії. Душа людини від народження спрямована на позитивні, духовні, безвічні прагнення, а в процесі неправедного життя зазнає збоїв – деградує. Оновити свою життєву програму людина й народ спроможні моральною гігієною. Звільняючи свідомість від упереджених думок і нав’язливих ідей, очищаючи серце високими духовними прагненнями, людина висвітлює свою внутрішню сутність і осягає первинну програму свого життя.

Завдяки осягненню своєї життєвої програми народ самоорганізовується, саморозвивається у власному культуротворенні й досягає цілісності – стає збірною особою. Осердям цілісної єдності збірної особи народу є національний дух – провідник національної ідеї. Перший про необхідність самоорганізації національною ідеєю «збірної особи українського народу» провістив великий український мислитель-енциклопедист, творець національної ідеології Пантелеймон Куліш (1819–1897). А інший великий український мислитель-енциклопедист, громадсько-політичний діяч Іван Франко (1856–1916) поставив перед українцями величезну, дійову задачу – «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя» («Одвертий лист до гал/ицької/ української молодежі»). Які стислі й потужні визначення нації: «збірна особа народу» і «суцільний культурний організм»! Збірна особа народу, як і людська особистість, народжується «вдруге, духовно» (Г. Сковорода) завдяки своїй самостійній силі й волі та вищій меті свого культурного саморозвитку, орієнтованій на духовний ідеал. Тому саме народність, національність – вища форма й зміст гідного людського життя, його визначальна цінність у духовному, моральному сенсі, а не тільки в економічному чи політичному.

Запорука моральної основи цивілізації майбутнього – саморозвиток націй або збірних осіб народів як суцільних культурних організмів самостійною життєвою силою й волею національного духу. Бо як переконливо визначив М. Гоголь: «Справжня національність перебуває… в самому духові народу».

Рідна мова –
морально-вольовий чинник національного державотворення

Мова – не тільки розбірливі звуки, зрозумілі слова. Мова – передусім істинне думання й моральна воля мовця. Звідси давньоукраїнське наймення мови – волода, тобто в мові являється дієве знання й моральна воля людини. Коли думка й воля передують висловленню, тоді мова має моральну силу. Мало сказати правду, слід вчинити праведну дію. Саме на цій морально-вольовій засаді істинного думання й праведного діяння ґрунтується давньоукраїнський закон волі – одностайного рішення народного віча, що ладує суспільне життя і є основою народної влади.

Люди комунікуються звуковою мовою, а моральну кореляцію здійснює совість – перша сигнальна система людини, завдяки якій вона розрізняє правду й неправду, добро й зло, лад і безлад. Совість вістує – істинна чи оманлива думка, правдиве чи облудне слово. Суть людини розкривається, коли вона переходить від слів до діла.

Одразу завважу – не поділяю пафосу, що коли в Україні всі враз заговорять українською, настане національне благоденство. За мовним питанням приховані глибші причини нашого суспільного безладу… Багато проблем, зокрема й мовних, мають моральні причини. Хіба людям не однаково, якою мовою їх дурять аморальні можновладці – рідною чи чужою?..

Тому зараз, у так звану перехідну, кризову пору, в інтересах України важливіше, не якою мовою ми висловлюємо свої думки, а як і про що ми думаємо й що робимо. Знаю багатьох російськомовних патріотів України, для яких питання мови на другому плані, а на першому – праця в ім’я України. Морально зріла, духовно розвинена  людина може говорити різними мовами, але зберігає в серці свій національний духовний тип і думає рідною. Тоді й мова рідна стає моральним, дієвим чинником нашого суспільного життя й національного державотворення.

Національна мова й свідомість – не самоціль, а зумовлені етнічною природою психосоціальні інструменти духовного розвитку людини й культурного добору людства. Поза етнічною природою людей не буває, людство поза національними сутностями – абстракція. Те, що мова й свідомість не самоціль, а тільки засіб саморозвитку людини, підтверджено фактом, що люди можуть розмовляти однією мовою й при цьому не розуміти одне одного. Це свідчить про їхню духовну недорозвиненість. У морально незрілому, духовно недорозвиненому суспільстві кожен думає про своє, а не про спільне.

В морально зрілих, мудрих людей розум слухається серця. Це означає, що свідомість і мова, які становлять другу сигнальну систему людини, підпорядковуються совісті – першій сигнальній системі, яка функціонує в серці морально зрілої людини. Для розуму однаково, що усвідомлювати, а для серця не однаково, що осягати. Марно апелювати до безсердечного, незрілого  розуму, що зветься розсудком – він утилітарно прагматичний і жорстко меркантильний. Розсудок послуговується будь-якою мовою, а може обходитися й без мови. Тільки коли серця пульсують улад, тоді й вуста промовляють зрозумілою мовою. Найкраще люди розуміють мову серця – мову совісті.

Серце містить у собі найтонші й найглибші чуття. Через серце діє внутрішній моральний закон людини – воля: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі» (П. Юркевич). Серцем людина тяжіє до рідного: родини, роду, народу, своєї землі, Всеєдиного. В серці поєднуються людяність і патріотизм. Серцем людина любить і прагне духовного, непроминущого заради здійснення прагнень душі. А розумом спрямовується у матеріальний, мінливий світ для задоволення проминущих потреб організму.

Саме з засад моральності й совісті маємо підходити до утвердження української мови як державної. Бо хоч би скільки ми говорили про це, мова корінного народу не виконуватиме повноцінно своїх важливих соціальних функцій, доки нею послуговуватимуться переважно як засобом формальної комунікації, а не засобом духовно-інтелектуальної творчості всього українського суспільства. Для ефективного утвердження дієвості української мови як етноконсолідуючого, націєтворчого, державотворчого чинника в Україні необхідно створити загальнодержавну мовно-правову систему, засновану на традиційних засадах моральності й пріоритетності. Тут згодиться досвід передових європейських країн, зокрема Франції, щодо використання національних та іноземних мов у національному інформаційному просторі. У багатьох європейських країнах існує досить сувора система квот, що регулює кількість закордонної інформаційної продукції в національному інформаційному просторі. Державне патронування державної мови повинно мати стратегічну мету: повернення українській мові у власній країні тих прав і можливостей, яких вона була позбавлена, перебуваючи під імперським гнітом та заборонами. Найбільша за територією європейська держава, яка існує на власних етнічних землях, не може бути марґінальною, а тільки – традиційною і національною.

Моральність і совісливість

Моральна зрілість і духовна розвиненість суспільства проявляється, коли люди послідовні в своїх думках, словах і вольових діях. Джерело моральності, совісті, як і рідної мови – в серці. Думання рідною мовою, реалізоване в добродіянні заради рідного (родини, народу, країни) – це здійснення морального закону в собі.

Моральність починається тоді, коли закінчуються балачки, заклики, й люди починають праведно діяти згідно зі своїми істинними думками й правдивими словами та природженими здібностями. Одвічний закон моральної зрілості людини, на противагу аморальним переконанням, святенницьким приписам, ідеологічним догмам, природно ясний: людина повинна істинно думати, правдиво говорити й праведно діяти. Звільнившись від неправди, облуди й пізнавши правду, людина свідомо обирає власний моральний життєвий шлях – шлях особистого й суспільного ладу. І найсправедливіший внутрішній суддя її – совість.

Совість і воля – дві всеперемагаючі сили людської моральності над аморалізмом мертвих душ. Коли в людині діють моральна воля й совість, людина звільняється від неволі й усього неправедного в житті. Внутрішня воля людини є мірилом її самостійної життєвої сили й рушієм життя. Коли свобода – це неприйняття духом будь-яких обмежень, крім вищих моральних цінностей, то воля є носієм найвищої моральної сутності особистого й національного духу. Свобода – лише форма вияву волі, а воля – суть сама в собі. Але форма може бути й позбавлена суті. Так свобода без моральності обертається наругою над моральною волею. Аморальна людська істота своєю свободою-вседозволеністю нехтує правами, обов’язками й відповідальністю людини. З проявом аморальної свободи сили без правди закінчується свобода правди без сили. І тільки внутрішня моральна воля забезпечує людині самостійну силу життя в правді. Моральна воля сильної духом людини спонукає до самостійного волевияву й інших людей. Людина, яка має моральне почуття обов’язку й відповідальності, робить справу свого життя не як може, а як належить це робити.

Саме завдяки совісті – моральній взаємності – люди єднаються в народ.

Народ і держава

«Душа народу створює державу» – в цій філософемі явлено досвід японського національного державотворення. На засаді національного духу ґрунтує українську філософію держави та права й П. Юркевич: «Певна національність дається взнаки як потужна влада… …Національний дух є вищим законодавцем…». Розглядаючи право як явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди, П. Юркевич обґрунтовує надзвичайно актуальне й нині переконання, що дух народу виявляється в його законах через моральність влади, а запозичені закони лише тоді працюють на суспільні інтереси, коли вписуються в контекст духовних і суспільно-політичних традицій нації.

У національній державі моральна воля громади є джерелом влади, і така держава пройнята духом любові, людяності й патріотизму. Національну державу створює морально зрілий народ на своїй питомій землі – взаємністю й волею свого національного духу для забезпечення високих прагнень саморозвитку.

Цим національна держава кардинально відрізняється від імперії, яка формує своє уніфіковане пожиточне суспільство, паразитуючи на його життєвих ресурсах. В імперіях процвітає аморалізм паразитарної влади, а над громадянами тяжіє тоталітаризм держави. Самовідродження нації й самотворення національної держави розпочинається з духовних глибин національного єства. Насамперед громадяни повинні очищати внутрішній духовно-інтелектуальний простір і соціальне середовище від облуди й аморалізму. Люди власною совістю мають вістувати одне одному правду – підтверджувати істинність думки правдою діла.

Для успішного творення української національної держави необхідне вивчення ідейних засад подвижницької праці наших визначних попередників та практичне втілення створеної на тій ідейній основі української державницької ідеології. Інакше нам загрожує повторення трагічних помилок минулого. Наведу застереження творця нашої ідеології Пантелеймона Куліша: «Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…». А ось його непроминущий моральний імператив: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили»; «…всяк має свого царя в голові і свого суддю в серці – їх нехай і слухає». Куліш як патріарх письменства й національний ідеолог мав великий вплив на українське суспільство, за що його піддали майже столітньому забуттю. Ось хоч би за такі думки, які він висловлює, зокрема в листах до віденського професора Івана Пулюя: «Сим комунізмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не піде…Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено». Істинність Кулішевої позиції підтвердила історія.

Наведу проникливий аналіз більшовизму й породженої ним масової деморалізації суспільства, що його зробив видатний російський публіцист Всеволод Никанорович Іванов (1888–1971) у «Вогнях у тумані»: «Розшаліле серце більшовизму тішить затаєна громадянська війна… Для подолання революції потрібна була совість, а совісті якраз і не було».

І як наслідок громадянського роз’єднання й деморалізації – руйнівна бездіяльність. Великий мислитель і вчений-природознавець, академік Володимир Вернадський (1863–1945), приїхавши в 1918 році до Києва для створення Української академії наук, із глибоким розчаруванням констатував в щоденнику, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, але обмаль моральних людей і більшість бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці, балакають і нічого не роблять».

Відродження національної держави як системи суспільного ладу можливе тільки на моральних засадах національної культури й волі національного духу. У нашій свідомості держава досі ототожнюється з потворними формами антинародної влади. А ми повинні збудувати державу, покликану  оберігати, захищати людську гідність і бути об’єднаною силою всього національного єства у перспективі його культурного зростання. З таким моральним обґрунтуванням розглядав державу П. Юркевич: «Не керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – це кінцева мета релігії й держави. …Отже, держава є інститут, що має за мету звичайну охорону наших правових інтересів, і є моральний організм, що існує для вдосконалення людини, бо лише на ґрунті державному і за допомогою держави можливе здійснення чеснот і щастя. Сама держава є не що інше, як здійснення у великих розмірах моральності й щастя. …Держава має моральну суть, як і людина…».

Моральність законів і влади забезпечують самі люди спільним дотриманням «одвічної ідеї правди», яка не залежить від зовнішніх, мінливих і проминущих подій історії. Коли в людях діє неписаний моральний закон, тоді й у суспільстві діють писані закони, засновані на природному праві.

Основна функція організму людини – забезпечити життя душі, первинного й найтоншого механізму людського єства, де містить його життєва програма. Так і основна функція держави й права – забезпечити здійснення людиною й народом життєвої програми індивідуальної й національної душі. Програму душі особистість реалізує моральною волею. Так і народ як збірна особа спроможний моральною волею національного духу відлагодити й здійснити програму свого саморозвитку – національну ідею. «…Нема ніяких т. зв. об’єктивних перепон до вивищення і утвердження наново великого народу, що мав поразку. …Призначення України тільки в ній самій, її доля в її людях та в їх моральних і матеріальних засобах» (Юрій Липа).

Українці – давня нація, яка переживає кризовий період свого духовного оновлення й переходу на вищий якісний рівень свого самодостатнього життя самостійною силою й волею. Пам’ятаймо моральний імператив Миколи Гоголя (1809–1852) – генія світового письменства з українським серцем: «…Ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній».

Міжнародний діловий журнал «Iмідж.ua», № 2 /11/ 2010 р.