Влад Другов

Школа у контексті тенденцій новітнього інтелектуального простору

Незаперечність права людини на приватну власність надала  можливість пересічному громадянину вивести своє життя із рабського стану щодо його матеріального боку.

Останні технологічні можливості інтернет-ресурсів щось подібне готують нам у царині інтелектуальної складової світового порядку. Дотепер творча людина з цікавими ідеями та поглядами сильно залежить від власників медіа-ресурсів. Втім, останнім часом Інтернет став засобом, котрий здатен вивести цікавого автора на орбіту суспільного інтересу без залежності від фінансових механізмів традиційних медіа-ресурсів. Такі поодинокі випадки будуть поширюватись і поступово головною фігурою у царині інтелектуальної складової життя стануть не самі медіа-ресурси, а автори цікаві суспільству. Тобто, не медіа-ресурси будуть рекрутувати собі цікавих авторів, а останні, групуючись за тематикою, самі підбиратимуть економічно вигідних їм медіа-виконавців. Роль останніх „замовляти музику”, зміниться на обслуговування інтелектуальних інтересів ланцюжка - „вільні читачі – вільні автори”. Іншими словами, продуктивний інтелект перестане шукати гроші, щоб реалізувати свої суспільно цінні спроможності, навпаки: гроші шукатимуть продуктивний інтелект. Звичайно, що шлях до такої відповідальної інтелектуальної свободи суспільства не вимірюється одним днем, але  тенденція до цього чітко визначилась. Не варто забувати, що основною характеристикою будь-якої тенденції є її НЕВІДВОРОТНІСТЬ.

Так поступово відпаде ще одна з форм зовні прихованих рабських відносин – інтелектуальна залежність від медіа-магнатів. Це видається ще однією з інноваційних рис майбутнього постдемократичного суспільства.

Нам, вчителям, треба бути готовим до такого: учні поступово навчатимуться виражати свої інтелектуальні спроможності, а не формально віддзеркалювати все те, що вчителі їм подадуть як обов’язкове до вивчення. Тільки треба розуміти, що нічого цього даний педагогічний колектив не спроможеться організувати, якщо «левова» частка навчального часу і надалі буде традиційно заповнюватись прямою діяльністю вчителів, а учні залишатимуться глядачами. Навіть, якщо у дошки працює учень чи декілька учнів - це не змінює статус більшості учнів як пасивних глядачів, як ведених.

Гуманістична тенденція суспільства надати умови  до продуктивного самовираження окремій особистості знаходить подібне продовження в раціоналістичній політиці окремих сучасних компаній та корпорацій. Останні замість пасивно чекати самодостатніх на ринку продуктивної діяльності молодих випускників державних університетів, все частіше розгортають власні навчальні структури - аж до створення  корпоративних університетів.

Для відходу від архаїчної організації освіти першим сміливим кроком може бути відмова від традиційного планування роботи навчального закладу через структуру заходів. Практично відмовитись від кількісного підходу до накопичення заходів і замінити його на якісний: грамотне виконання  циклограм  практичної програмної продуктивної діяльності учнівських колективів.

  • Чому внутрішній голос постійно просить виділити ПРАКТИЧНЕ у навчанні?
  • Тому, що вбачає у цьому шлях до інтелектуальної спроможності. Найавторитетнішим критерієм істини є практика. А практика життя наступна.

Ось цифри з так званої „піраміди учіння”: найменших результатів можна досягти за умов пасивного навчання (лекція – 5%, читання – 10%), а найбільших – за умов інтерактивного (дискусійні групи – 50%, практика через дію – 75%, навчання інших або негайне застосування знань – до 90%).

А, ось статистика щодо рівня старанності вже дорослих працівників: 10% завжди будуть працювати  погано, а 10% добре поза залежністю від якості організації справи.

Вкотре варто пригадати філософські дослідження Еріха Фромма стосовно того, що тільки людина з акцентованим на продуктивну діяльність характером може сподіватись на життя без руйнівних проблем.

Вчителям є сенс стати для учнів привабливими лектором та консультантом замість традиційної їхньої ролі набридливих опікунів, котрі біжать попереду «учнівського потяга», біжать і керують всім і вся. Шкода від цього у тім, що ми підміняємо справжню життєтворчість учнів своїм баченням та вмінням, а потім приходимо до загальних висновків типу: „Хочеш, щоб діло було зроблено добре – зроби його сам” чи „Замість вислуховування безглуздих відповідей учнів краще самому повторити декілька раз і змусити їх завчити: мовляв,  не зовсім по-сучасному, але  зате  правильно” і т.п.

Для більшості вже не є секретом, що організація суспільства, котра опирається на методи примусової праці у матеріальній сфері, веде до стагнації та неминучого краху. Тепер, у постдемократичній перспективі, залишається переконатися у тому ж щодо інтелектуальної діяльності. Якщо ми, вчителі, здатні на контекстне мислення, то пора вчити не архаїчному та живучому дотепер «чево изволите?», а вільному виходу тієї самодостатності, на котру здатна зростаюча особистість нашого учня.

Для початку є сенс поступово переходити від поняття «учень» до «співучасник». За останнього вчителю доводиться на власному досвіді пізнавати відмінність між авторитарним керівництвом та цивілізованим управлінням. Керують, як правило безпосередньо людьми, а управляють їхньою самодостатньою діяльністю. Перше (керівництво) не знаходить широкої ефективності тому, що вимагає аби більшість відмовилась від власної мети і весь час жила метою керівника. Насправді таке реальним життям не підтримується: більшість часто лише робить вигляд, що приймає цілі керівника за свої. Друге (управління) за всієї своєї вищої ефективності не знаходить широкого практичного застосування у педагогічному середовищі, бо є  складнішим і вимагає нелінійних, а синергетичних підходів. Синергетичні методи діяльності замість підкорення більшості однотипному, навпаки - стимулюють різновекторні траєкторії як ресурс до успіху через самоорганізацію, відповідальну самоорганізацію, але не анархію.

Саме ті, хто є прибічником керівництва, а не управління, сварять „безплідність теорій” і закріплюються у своїй звичці діяти через особистий натиск. Але діти потім опиняться у сучасному конкурентному середовищі перед іншими вимогами: від них чекають не тільки формальних знань, а головне – відповідальної продуктивної ініціативності. Окрім того, сучасні суб’єкти суспільно-економічного простору стають адептами проектного менеджменту, котрий повністю базується на синергетичній самодостатності колективів і, відповідно, його окремих членів. Новітня управлінська кваліфікація сучасних керівників починається з успішної управлінської кваліфікації нас, вчителів, щодо нашого власного (особистого та професійного) життя, і поступово набуватиме адекватних вимірів у наших випускників.

  • Про що конкретно йдеться?
  • Про нашу професійну „скриньку” управлінських „інструментів”, котрі ми застосовуємо у поточній роботі з дітьми, чи керівники закладів – у роботі з учителями.

Насамперед це наша активність, котра формує наш лідерський вплив. Не плутати з авторитарним пресингом. Лідерство, передусім, це здатність генерувати ідеї та порядок роботи по їх втіленню у життя, вміти емоційно вмотивувати бажання працювати на ідею.

По-друге, відразу опісля вдалого прояву суспільно-корисного лідерського поруху спрямувати діяльність співучасників через делегування повноважень учням, формування механізму координації їхніх дій між собою та контроль за рівнем поступу до мети (не плутати з тотальним контролем за діями дітей). Концентровано оперативне управління  виглядає як делегування, координація та контроль.

Висока ефективність управлінських (замість керівних) підходів до організації діяльності співучасників полягає у тім, що кожен з нас в оці „делегування, координація та контроль” може вдихнути ціннісне неформальне життя своїм улюбленим  найрізноманітнішим ресурсним  наповненням: як керівники, так і рядові співучасники.

Звичайно, що для всього цього, насамперед треба задіяти ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ресурсне наповнення.