Олександр Капто

Етика політичної відповідальності

Етика політичної відповідальності, сукупність моральних норм і цінностей, якими керуються політичні й державні діячі, держави загалом у міжнародних відносинах, у побудові демократичного ненасильницького світу, у забезпеченні національної та міжнародної стабільності й безпеки. Етика політичної відповідальності тісно пов’язана з етикою політичною. Вона є етико-політичною категорією, яка постійно розвивається та збагачується відповідно до змін, що відбуваються в міжнародному співтоваристві.
Становлення етики політичної відповідальності є відповіддю на історичні виклики і ті докорінні зміни, які переживає світове співтовариство на початку XXI ст. Як вказував іще М. Вебер, у політиці люди діють, керуючись або «етикою переконання», або «етикою відповідальності». Той, хто сповідує етику переконання, зазначав він, почувається відповідальним лише за те, щоб не згасало «полум’я чистого переконання», якщо ж наслідки дій, що випливають із нього, виявляться негативними, то така людина вважає відповідальним за них не себе, а світ, невігластво інших людей або волю Бога, котрий створив їх такими. Той же, хто сповідує етику відповідальності, рахується саме з цими пересічними людськими недоліками і не покладає на інших наслідки своїх вчинків. Вебер вважав, що етика переконання терпить крах тоді, коли відкидає будь-яку поведінку, що використовує морально небезпечні засоби, і вказував, що в реальному світі сповідувач етики переконання нерідко закликають до насильства, до «останнього насильства, яке призвело б до знищення будь-якого насильства». Прибічником погляду про зростання значення етики відповідальності є відомий німецький  філософ і соціолог К. Манхейм. На його думку, політика як така взагалі «можлива лише в умовах ірраціонального середовища», зі знищенням якого місце політики посядуть фахівці управління. Етиці відповідальності передувала етика фаталізму, коли людина бачила в соціальному середовищі лише невідворотну долю і сліпо підкорялася її невідомим силам. Коли людина знайшла певні сили, аби протиставити себе «фаталізмові» соціального прогресу, зберегти свою свободу і своїми діями вносити у світ «нові причинні ряди», утвердилась етика переконання. Коли ж соціальні зв’язки стають не тільки науково-пізнавальними, а й прогнозованими, поширюється етика відповідальності. Остання, на думку Манхейма, передбачає не лише активні дії акторів відповідно до своїх переконань, а й обов’язкове врахування наслідків цих дій, критичне переосмислення переконань, їх очищення від «сліпих і насильницьких детермінант».

Трактування етики відповідальності у сфері зовнішньої політики як середнього щляху між «реаполітикою», що сповідує відверту «етику успіху», і політикою в дусі ідеалів та проголошення благої мети без урахування реальної здійсненності проголошених гасел, знаходимо в працях Г. Кюнга. Вважаючи, що для нового світового порядку не підходить ні прагматична, силова політика реалізму, ні «чиста етика» політиків-ідеалістів, свою позицію він зводить до наступних основних моментів: наявність переконань має бути позбавлена фальшивого ідеалізму і поєднуватися з умінням об’єктивно оцінити можливі наслідки, особливо негативні, а також побічні, часто несподівані наслідки; політичний розрахунок «реаполітики» не слід протиставляти етичній оцінці політики в дусі ідеалів, а конструктивно поєднувати позитивні аспекти кожної зі сторін, що істотно впливатиме на підвищення відповідальності у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики; неприйнятність безвідповідального «макіавеллізму», що сповідує вседозволеність, яку супроводжує відмова від етичних принципів, критеріїв і норм. При цьому Кюнг підкреслює, що політична етика — це не «хитромудра тактика», яка резервує за собою можливості щоразу вибачатися; політична ж ситуація, не вивірена етичними нормами, — «безсовісна».

На глобальний, загальнолюдський масштаб відповідальності вказував французький філософ і письменник Ж.-П. Сартр: «Наша відповідальність набагато значніша, ніж ми могли б передбачати, оскільки поширюється на все людство». Своє бачення етики відповідальності стосовно миротворчого процесу виклав свого часу генеральний директор ЮНЕСКО Ф. Майор: «Совість має стати помічницею й орієнтиром для розуму. До етики відповідальності, що базується на знанні, мусить додатися етика переконання, волі, в основі якої — почуття, співчуття та мудрість». У Статуті ЮНЕСКО підтримано методи освіти, «найбільш підхожі для виховання в дітях світу почуття відповідальності вільної людини».

В етиці політичної відповідальності ніби узагальнено в концентрованому вигляді всі види соціальної відповідальності, оскільки політика домінує над іншими сферами суспільного життя. У міжнародній політиці етика політичної відповідальності — це концентрація морально-політичного потенціалу народу й держави, усвідомлення ними свого місця й ролі у світовому співтоваристві, в реалізації загальнолюдських цінностей та ідеалів. Категорія політичної відповідальності тісно пов’язана з поняттям моральної відповідальності. Моральна відповідальність, супроводжувана моральним осудом, доволі часто зачіпає корінні інтереси суспільства і держави, викликаючи тим самим реакцію не тільки моральну, а й передусім політичну. Нерозчленованість порушення моральних і політичних норм постає настільки сильно, що зрозуміти суть цього явища можна, спираючись передусім на категорію морально-політичної відповідальності. Етика політичної відповідальності тісно пов’язана з нормами міжнародного права, що спираються на досвід загальнолюдської моралі, відповідальність народів і держав за дотримання морально-правового «кодексу честі». Міжнародна юридична відповідальність і норми міжнародного права ніби моделюють поведінку учасників суспільних відносин у повсякденні, зобов’язуючи їхніх адресатів виконувати приписи цих норм. Причому серцевиною правової норми є не стільки санкція, скільки її диспозиція. Один із основних принципів міжнародних відносин, що має юридичну природу, — pacta sunt servanda — має силу не тільки правову, а й морально-політичну, він одночасно породжує різні види відповідальності — правову, політичну, моральну.
Етика політичної відповідальності має свою внутрішню типологію. До основних можна віднести такі її типи: позитивна, негативна, перспективна і ретроспективна. У позитивній етиці політичної відповідальності реалізація свободи волі суб’єкта міжнародних відносин узгоджується з вимогами норм життя світового співтовариства. Юридичні аспекти такої відповідальності відображено, наприклад, у Статуті ООН, у якому держави-члени Організації поклали на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки. Позитивна відповідальність держав пов’язана, зокрема, із забезпеченням збереження довкілля та раціонального його використання. Стокгольмська декларація 1972 року про принципи охорони довкілля проголосила, що держави несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність у межах їхньої юрисдикції або контролю не завдавала шкоди довкіллю інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції. Цей принцип було підтверджено в ухваленій 1974 року Асамблеєю ООН Хартії економічних прав та зобов’язань. Про позитивну відповідальність сказано в багатьох міжнародних угодах, пов’язаних із роззброєнням, скороченням ядерних озброєнь та збройних сил.

Негативна відповідальність пов’язана з тим, що свобода волі суб’єкта міждержавних відносин здійснюється з порушенням затверджених міжнародно-правових норм. У таких випадках зазвичай є винна сторона — правопорушник, до якого слід застосувати адекватні засоби; критика з трибун органів міжнародного співтовариства, офіційний публічний осуд, економічні санкції, розгляд у Міжнародному Суді тощо. Перспективна (спільна) відповідальність передбачає обов’язкову силу міжнародних норм моралі, що мають у даному випадку загальний характер і є постійним дієвим чинником, спрямованим у майбутнє. Вона поділяється на: а) відповідальність об’єктивну, в основі якої — зрозумілий міжнародним співтовариством моральний обов’язок перед майбутнім і його відповідність об’єктивним потребам та інтересам світового розвитку; б) відповідальність у суб’єктивному розумінні, коли конкретна держава, виходячи зі своїх перспективних інтересів, сама визначає зміст обов’язку, обов’язковість у виконанні взятих на себе зобов’язань, вибір для їх реалізації необхідних засобів. Гармонізація об’єктивних і суб’єктивних аспектів перспективної відповідальності — запорука стабільності міжнародного розвитку та забезпечення безпеки на всіх рівнях — глобальному, регіональному, національному. Ретроспективна (конкретна) відповідальність передбачає відновлення морального престижу, відшкодування завданих збитків стосовно даної держави після порушення конкретних етичних і правових норм. Ретроспективна відповідальність здійснюється, зокрема, і шляхом примусу, можливо з ураженням власного морального авторитету. Загалом, етика політичної відповідальності виражає загальну тенденцію розвитку політичних відносин у напрямі зміцнення ненасильницького миру, демократичних цінностей у внутрішній і зовнішній політиці, забезпечення національної і міжнародної безпеки та інтересів загального розвитку.