Раймонд Талліс

Зупиніть культуру популярності

Скорочено

Вона поширюється, як темна пляма, завдаючи шкоди і реальним знаменитостям, і порожнім ідолам. Якщо дбаємо про наше суспільство, ми повинні відкинути її.

Культура популярності… Дехто скаже вам: якщо це викликає у вас гнів або почуття відрази, “просто змиріться із цим”… Це розумова хвороба, яка впливає на нас усіх.

В основі культури популярності лежить індивідуальна порожнеча, на яку вирячилася колективна порожнеча. Гаразд, це не надто повчально, але хіба це не кілька невинних жартів? Ні, це не так, і збитки мають багато вимірів.

Перше і найголовніше – витрати, пов’язані з безперервними плітками з других рук; захоплення знаменитостями – це жахливе марнування людської свідомості.

Століття базікання, радіо- і телеефіру є хворобливим зловживанням даром життя, здоров’я і адекватного харчування, нехтуванням свободою від гноблення, доступом, який ми тепер маємо до світу знань і мистецтва. Вкрадений час у думок або дискусій про речі, які насправді є важливими або вартують уваги: боротьба з бідністю, хворобами, беззаконням і несправедливістю світу; глибока радість, яку пропонує література і мистецтво; питання про сенс життя.

Культура популярності – це чорна діра, яка висмоктує світло. Це не тільки прояв кретинізації, або таблоїзації нашої культури, а й подальша кретинізація.

Культура популярності поширюється, як пляма. Вона поглинає навіть тих, чия слава здобута реальними досягненнями чи реальною відповідальністю. Оскільки порожні є цінованими, отже, цінні стають порожніми. До них ставляться так, ніби вони настільки пустопорожні, як і поп-ідоли. У колективній свідомості вчені, митці та політики отримують визнання не через свої серйозні, комплексні справи чи реальні досягнення, а все частіше завдяки статевому життю, особистим трагедіям, дрібним провинам.

Забудьте про загальну теорію відносності і ті рівняння поля, які є одним з найбільших пам’ятників людському інтелекту. Що споживач хоче знати, то це чи мав Ейнштейн статеві зносини зі своїм псом. Це те, що ми можемо назвати, за п’єсою Алана Беннета, “синдромом статевого органа Кафки”. Не набридайте мені тим фактом, що Кафка мав одну з найбільших творчих уяв минулого століття – розкажіть мені, яким він був у ліжку.

Інший шкідливий аспект культури популярності – до знаменитостей усе частіше ставляться як до оракулів. Це виходить за межі побіжного схвалення продукту. Я втратив лік знаменитостям, чиї розтиражовані погляди неуків затьмарили дебати на тему комбінованої вакцини проти кору, паротиту та краснухи. Експертиза порожніх популярностей сягнула свого апогею, коли певна поп-зірка, яка, за словами моєї матері, повинна стрибати напівоголеною навколо сцени, щоб відволікти публіку від убогості музики, привернула увагу своєю думкою, що містична рідина кабали може дезактивувати радіоактивні місцини. Здається, що це чудово, коли люди тримаються за вашу недоречну думку, ваш вибір губної помади, кожен виверт і поворот ваших турбулентних стосунків з Містером «Не той, що треба».

Отже, нічого дивного, що так багато молодих людей декларують головною метою бажання стати знаменитими, причому не внаслідок справжніх досягнень або завдяки тому, що реально щось змінять у світі. Вікторія Бекгем є прикладом того, хто викликає захоплення і кого хочеться наслідувати, що одночасно є безглуздим і для більшості людей недосяжним. І тоді цей огидний фінал. Якщо хтось піднесений до статусу божества оступається, зграя чує запах крові. Шанувальники в лещатах кліки шаденфройде [людей, які тішаться з чужої біди – Z], які радіють, побачивши опрацьовану у Photoshop фотографію тіла, коли хтось свариться зі своїм партнером, потрапляє на лікування в реабілітаційний центр чи виписується з нього…

Можливо, це трішки утопічно – уявити суспільство, в якому люди переймаються переважно практичними проблемами світу, занурені в багатство мистецтва, схвильовані загадкою людської природи. Але, звичайно, ми не повинні погоджуватися з духовною дієтою безкінечного гадання про одноденок десятого порядку, розказаних з третіх рук. Культура популярності руйнує всіх нас. Розмова, яку ми ведемо самі з собою про речі, які мають значення, є безмірно збідненою. Ніхто із тих, хто переймається світом, у якому ми живемо, не повинен “просто миритися з цим”.

Джерело: The Times, 14.10.2009

Передруковано з сайту: Західна аналітична група